Ще зовсім зелена Маргарита

Posted on

У своєму блозі я пишу про те, що мене вражає, але не завжди у позитивному сенсі. Цей пост про книгу української письменниці Світлани Пиркало. 

Перша її повість мала аж три видання. Але, чи виправданий такий наклад цієї книги? Чи варто у книгарнях шукати «Маргариту» і віддавати їй свій час?

На обкладинці книги ми знайдемо невеличку анотацію, де нас запевняють, що «Зелена Маргарита» – це епоха, і що є лише два типи читачів: ті, які «тащаться» від «Зеленої Маргарити», і ті, які не можуть дочекатися, поки їм цю першу книжку Світлани Пиркало позичать друзі». Не дуже інтригує, але увагу таки привертає.

Svіtlana_Pirkalo__Zelena_Margarita

Літературознавець Людмила Виногородська пише, що «проза Світлани Пиркало – це зібрання себе самої, яке складається з чужих слів, пригаданих образ, коктейлів, друзів, головного болю, краденої інформації, спогадів та чернеток». А Оксана Забужко, взагалі, пишається, що у неї з’явилася послідовниця. Сама авторка стверджує, що її три тисячі книжок вже давно всі розпродані, тому вона такий віртуальний письменник, культовий, який нібито є, а нібито і нема.

«Зелена Маргарита» написана у формі щоденника, це вирваний шматок зі життя письменниці.  Історія – не надто складна: про молоду журналістку Марину, яка знає, чого хоче, і успішно цього досягає. Багато-хто зазначає, що твір дещо нагадує «Щоденник Бріджит Джонс», але як на мене, роман Хелен Філдінг просякнутий хоча б гумором, а тут його знайти важко. Цю паралель проводила і Оксана Забужко, коли казала, що якщо Світлана Пиркало шануватиметься, то з неї таки виросте друга  Філдінг. На що письменниця відповіла: «Порівняння моєї героїні з героїнею Філдінг було б не зовсім точним, бо Бріджит Джонс не може знайти собі нормального чоловіка, а в Марини є бойфренд, який читає Канта. Бріджит страждає від товстої дупи, Марина – від головного болю. Бріджит тридцять, Марині – двадцять. Бріджит постійно намагається самовдосконалитися, а Марина собою досить-таки задоволена. Бріджит породила цілий жанр чік-літ (літератури для тьолок), а Марина поки що породила тільки Павліну Стопудів, мою наступну героїню. Мені сподобалася книжка Філдінг, бо вона створила гарний настрій. Якщо комусь із цим допомогла “Зелена Маргарита”, то я дуже рада, бо для цього й пишу». Писати заради хорошого настрою якось замало. Але і того таки «хорошого настрою» після прочитання відчути важко. Хіба сама Світлана Пиркало не творить, так званої, «літератури для тьолок»? Як на мене, це просто велика стаття для жіночого журналу – читабельно, але не більше!

    Таке враження, що авторка не розуміє, що читати про самовпевнену журналістку мало кому цікаво, образ Бріджит Джонс реалістичніший, тому і ближчий читачам. А відмінності, які знаходить Пиркало між цими героїнями, безглузді.

bridget-jones-s-diary-by-helen-fielding-hc-1998-fine-dj-64c8b

Привертають увагу до повісті, хіба що уривки статей та смішні реклами, але таке враження, що саме цим авторка і зацікавила більшість читачів, ще й додала сторінок для солідності. Адже, було б цікаво довідатись «Як стати зіркою?» чи «Я – жінка? Я – краплинка?? Я – роса???». Але, погодьтесь, що це замітки до журналу для домогосподарок, а не фрагментарність, яка притаманна постмодернізму.

Тоді починає здаватися дивним, чому така талановита письменниця, як Оксана Забужко, так позитивно відгукується про «Зелену Маргариту»? Насправді, відповідь – проста. Це звичайний піар один одного, оскільки Пиркало неодноразово згадує прізвище письменниці. Вона просто піарить Забужко через кожних двадцять сторінок: «У ненависних усім Штатах, що доводять свою войовничу чоловічість, як сказала б Забужко, херячачи ракетами направо й наліво»; «По дорозі зайшла до книжкового магазину і купила нову книжку Забужки. Забужко видала товстелезну книжку філософських роздумів»; « – З чого ти взяв, що я феміністка?  – А хто? У кого на столі ще може валятися книга Забужко?».

В книзі доволі детально розписаний кожен крок головної героїні, що місцями просто втомлює своєю одноманітністю чи буденністю. Пиркало зовсім не звертається до описів та вражень, до звичайних психологічних станів героїв, їх переживань, не доповнює книгу конфліктними ситуаціями. Загалом варто зазначити, що повість написана занадто сухою мовою і публіцистичним стилем.

Звичайно, можна було б все спихнути на молодий вік письменниці і понадіятись, що в майбутньому вона вдосконалиться, але після виходу її другого роману «Не думай про червоне», ми розуміємо, що авторці подобається стабільність. «Не думай про червоне» – ідентичний «Зеленій Маргариті», різниця лише у тому, що тут описується наступний етап у житті Пиркало.

Твори Світлани Пиркало надзвичайно однотипні, вони читабельні, але не більше. Ми можемо віднести їх до розважальної літератури, хоча досвідченому читачу такі твори, як правило, швидко набридають.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s